У Мюнхені ще в середині 19 століття почали будувати великі склади для зерна. Купці й ремісники відчули, що старі ринки замалі. У 1851–1853 роках архітектор Карл Муффат спорудив Шраненгале (Schrannenhalle), де можна було одночасно зберігати сотні тонн зерна та торгувати ним. Пізніше з’явилися склади біля залізниці, а деякі старі приміщення перетворили на ринки, виставкові зали й житло. Так елеватори й зерносховища поступово інтегрувалися в сучасний міський простір. Далі на munichname.eu.
Зерновий ринок і перші складські споруди
До появи великих зал для торгівлі зерном у Мюнхені зерно продавалося на відкритих ринках. Основний ринок знаходився на Марієнплац, який раніше називався Шраненплац. Його площа швидко стала замалою, особливо коли в 1840 роках збільшився обсяг імпортного зерна з Баварії та сусідніх земель.
У 1851-1853 роках місто збудувало Шраненгале за проєктом Карла Муффата. Будівля мала довжину приблизно 430 метрів і ширину 18 метрів. Каркас складався з металевих балок і дерев’яних перекриттів, що дозволяло розділяти зерно на окремі партії та одночасно проводити торгівлю. Зала могла вмістити сотні тонн зерна, а її конструкція полегшувала завантаження й розвантаження.
Проблемою залишалося розташування: Шраненгале було далеко від залізниці, тож доставлення зерна займало більше часу. У відповідь у місті почали зводити склади біля залізничних вузлів. У районі Фроттманінг з’явилися перші дерев’яні та цегляні зерносховища початку 20 століття. Вони дозволяли швидко обробляти великі партії зерна, завантажувати вагони й постачати його до різних районів Мюнхена.
Поступово старі приміщення почали втрачати первинне призначення. Шраненгале стало ринком і виставковою залою, а деякі силоси перетворили на житлові чи офісні приміщення. У такий спосіб, перші зернові елеватори заклали основу для сучасної індустріальної й торгової інфраструктури Мюнхена.
Трансформації зерносховищ
Наприкінці 19 століття в Європі почали активно впроваджувати силоси й великі складські корпуси для зерна. У Мюнхені ця тенденція проявилася між 1898 і 1921 роками. Тоді з’явилися перші спеціалізовані елеватори – зерносховища та силоси (getreidelagerhäuser und silos), що дозволяли зберігати зерно у великих обсягах і зменшувати втрати.
У місті почали будувати корпуси різних конструкцій. Частина старих складів модернізувалася: у них встановлювали дерев’яні або залізобетонні силоси. Наприклад, на території господарства Фрайгам збереглося триярусне дерев’яне зерносховище. У таких будівлях зручно сортували зерно за партіями, а висока конструкція допомагала використовувати гравітаційні системи для завантаження й розвантаження.
Деякі старі споруди втрачали первинну роль. Зерносховище Штраненгале поступово відходило від зберігання зерна й використовувалося для ринків, виставок, ярмарків. Інші приміщення перетворювали на склади промислових товарів або культурні об’єкти.
Деякі архітектурні пам’ятки збереглися. Триває реконверсія частини силосів у Промисловому кварталі Мюнхена (Werksviertel) і на території колишніх агропідприємств. Деякі будівлі було знесено через нове будівництво, наприклад, поруч з ареною «Альянц». Сучасні реконструкції враховують історичний вигляд споруд, зберігаючи металеві та дерев’яні конструкції як частину промислової спадщини.
Саме тому в мюнхенців залишився цікавий слід минулого: силоси й старі склади стали частиною міського пейзажу й архітектурної історії.
Логістика, економіка й роль елеваторів
Після 1869 року, коли залізниця у Мюнхені отримала нові гілки й станції, приплив зерна у місто значно зріс. Через це купці почали вимагати швидше зберігання й оброблення товару. З’явилася потреба у великих елеваторах і складах біля залізничних вузлів, щоб зерно якнайшвидше розподілялося по ринку й фабрикам. Класичні зерносховища на землі, або склади, часто вважалися нерентабельними. У статті «Про перероблення зерна» (Über Getreidemüllerei, 1896 року) навіть зазначалося: «Основна вимога полягає в тому, щоб воно розташовувалося безпосередньо біля транспортних шляхів і залізниць». Тож у місті робилося планування з урахуванням росту населення та зміни землекористування. Склади вже розташовувалися в промислових районах або на околицях, ближче до залізниці. Наприклад, у районі Фроттманінг будували дерев’яні та цегляні зерносховища, в яких могли одночасно зберігати великі партії зерна й забезпечувати швидке завантаження у вагони.
Згодом деякі райони змінилися: склади, що стояли на околицях, поступово потрапили до меж міста, а території використовували під житлові й комерційні проєкти. Частина старих елеваторів була перетворена на офіси, культурні простори або ринки. Водночас історичний контур цих споруд залишився видимим і вплинув на міську структуру, адже залізничні вузли й старі склади визначали планування нових кварталів.
Одночасно з економічними змінами змінювалося і життя купців та робітників. Для них будували спеціальні гуртожитки та столові, де вони могли харчуватися й відпочивати після важкого дня. Крім того, часто облаштовували невеликі клуби або кімнати для зустрічей, де можна було обговорювати робочі питання чи просто спілкуватися. Це дозволяло створити власну спільноту та підтримувати соціальні зв’язки всередині працівників.
Переосмислення, реконверсія й спадщина
У 2003 році реконструкція Шраненгале на краю Віктуалієнмаркт завершилася й вона була повторно відкрита 5 вересня 2005 року як торговий простір із магазинами та гастрономією. У приміщенні збереглися металеві каркаси й великі скляні фасади. Архітектурне бюро Oliv Architekten працювало над реконструкцією, де була інтегрована зона Deli‑Shopping (покупки в гастрономічних або делікатесних магазинах), гастрономія та ринок прямо під дахом. В Промисловому районі біля східного вокзалу Мюнхена великі старі промислові корпуси й силоси переводяться в сучасне використання. Один з таких прикладів – Werk 4: колишній картоплесховищний силос на базі фабрики Pfanni. У ньому зберегли зовнішню оболонку силосу, а всередині облаштовано хостел і готель. Висота: 86 м, завершено у 2020 році. Ще один проєкт – Optineo: розташований на місці колишніх підприємств Optimol, 65‑метровий будинок з офісами, терасами на даху та фасадом, що пов’язує історію й сучасність.
У тому ж районі ведеться проєкт LOVT Vibe: офісний комплекс площею близько 16 000 м², будівництво якого обирає гібридну конструкцію з дерева. Розташований в межах району, де старі індустріальні будівлі трансформуються під нові функції. У таких проєктах старі силоси й склади, які втратили первинне призначення, не просто знесено: їх фасади часто зберігають, а внутрішню структуру адаптують під офіси, готелі чи культурні об’єкти. Наприклад, у Werk 4 частина силосу інтегровано в нову будівлю як хостел. Архівна індустріальна спадщина міста таким способом «залишається видимою»: силоси, великі металеві конструкції, висота будівель – усе це тепер не просто пам’ятка, а частина сучасного міського житла, бізнес‑простору чи культурного майданчика. Це допомагає зрозуміти аграрно‑промислове минуле Мюнхена й побачити, як місто перетворює його на нові функції.
Джерела:
